Народився Енді в 1928 році в сім’ї емігрантів зі Словаччини, які переїхали до Піттсбурга (США) у пошуках кращого життя.
У третьому класі хлопчик серйозно захворів, довгий час був змушений залишатися вдома, прикутий до ліжка.
Хвороба провокувала судоми та мимовільні рухи кінцівок, Вимушена нерухомість змусила його зацікавитися мистецтвом у найпростішій формі – вирізуючи картинки з журналів і газет, він складав колажі, а мама вчила малювати та копіювати зображення.
Здобувши ступінь бакалавра витончених мистецтв у сфері графічного дизайну в 1949 році Енді вирішив переїхати до Нью – Йорка, там він починає нове життя з ім’ям – Енді Ворхол, про якого згодом дізнається весь світ.
Митець починає займатися комерційною ілюстрацією: освоює мистецтво оформлення вітрин у магазинах, створення рекламних плакатів та малюнків для періодичних видань.
Перша ілюстрація за авторством Уорхола була в журналі Glamour із підписом: “Нью- Йорк успіх- це праця“.
Ворхол одразу себе зарекомендував таланливим ілюстратором, не боячись він розробляв нові стилі та типи малюнків, сміливі графічні роботи.
Коли його запросили працювати до модного журналу Harper’s Bazaar з того часу його ім’я почало звучати у високих колах Нью-Йоркської тусовки дедалі частіше, художник почав співпрацювати з багатьма брендами та зірками
В 1952 року влаштував свою першу персональну виставку робіт, яка принесла йому популярність.
На той час Ворхол зміг купити власний будинок на Манхеттені, на 33-й Східній вулиці. Доходи його піднялися до позначки 100 тисяч доларів на рік, і це дало можливість більше захоплюватися улюбленою справою — малюванням, і мріяти про «високе мистецтво».
Його особливість полягала в шовкографії (різновид трафаретного друку), цю техніку Енді освоїв, коли займався створенням рекламних плакатів і помітив, що ця техніка дозволяє переносити зображення на будь яку поверхню. А додавання текстів, митець просив зробити свою маму, у якої був каліграфічний почерк.
Завдяки цьому Ворхол створив відомі на весь світ портрети Мерилін Монро, Елвіса Преслі.
В 1962 році став переломним в творчості короля поп-арта.
В галереї «Ферус» в Лос-Анджелес митець представив серію однакових робіт «Банки з супом Campbell’s», в Нью- Йорку презентував “Coca- Cola”, Мерилін і Червоного Елвіса, Джекі (зобразив лице Жаклін Кеннеді до та після вбивства її чоловіка.)
Починаючи з цього періоду Ворхол як фотограф і художник працював з образами зірок естради та кіно: Мерилін Монро, Елізабет Тейлор, Джима Моррісона, Міка Джаггера та Елвіса Преслі, а також з образами політиків, наприклад, Мао Цзедуна, Річарда Ніксона та Джона Кеннеді, Ілліча Леніна («Червоний Ленін», «Чорний Ленін»).
Після смерті Монро він створив свій знаменитий «Діптих Мерілін», який став алегорією життя та смерті актриси.
У 1963 році Ворхол купив будинок на Манхеттені, будинок отримує назву “Фабрика”, тут Енді ставить на потік створення творів сучасного мистецтва.
Митець не лише створював та розмножував свої шедеври, а й знімав фільми, писав книжки та зібрав цілу тусовку. Його студія суттєво відрізнялася від класичного уявлення про майстерню художника, хоча це анітрохи не заважало йому творити. Швидше така ситуація лише сприяла цьому.
“Фабрика” була просякнута духом свободи, де кожен міг займатися чим завгодно. Тут збиралися знаменитості, скандальні особистості. При цьому Енді завжди створював нові шедеври. Основою всього був метод трафаретного друку і шовкографії. Таким чином, Фабрика випускала близько 80 копій щомісяця.
Енді хоче спробувати себе в різних сферах, тому починає знімати кінофільми, проте як режисер успіху досягає лише у вузьких колах. У період з 1963 по 1968 роки Уорхол зняв кілька сотень стрічок, у тому числі 472 чотирихвилинні чорно-білі портретні кінопроби, десятки короткометражних фільмів і понад 150 фільмів із сюжетами, лише 60 з яких побачили світ.
На прем’єрний показ фільму Ворхола «Сон» прийшли дев’ятеро людей, до кінця сеансу досиділи сім. Фільм тривав п’ять із половиною годин і показував сон одного з друзів режисера.
Книга «Філософія Енді Ворхола (від А до Б і навпаки) стала дуже популярною.
Фрази з неї вже давно стали крилатими:
- як тільки перестаєш чогось прагнути, ти одразу це отримуєш. Я з’ясував, що це є абсолютна аксіома;
- художник – це людина, яка створює те, в чому люди не потребують, але – з якоїсь причини – він вважає, що це слід їм дати;
- людина може сміятися чи плакати. Щоразу, коли ти плачеш, ти міг би сміятися, вибір за тобою;
- найкращий час для мене – це коли я не маю таких проблем, від яких я не можу відкупитися;
- зазвичай кажуть, що час все змінює, але насправді це ти сам змінюєш.
Твір не схожий на звичні мемуари та спогади відомих особистостей, а ряд розділів поданий у формі діалогу автора з уявним співрозмовником.
Засновник журналу Interview.
Енді часто казав, що любить відвідувати кінопрем’єри, та його рідко запрошують.
Візитною карткою журналу став формат “знаменитості беруть інтерв’ю у знаменитостей”.
Інтерв’ю публікувалися в сирій формі, без прикрас, і всі “еее”, “гм” і “ну” інтверв’юйованих зберігалися в друку.
Джон Леннон у своєму інтерв’ю розповів про те, як йому здалося, що він бачить НЛО зі свого вікна в Манхеттені, Девід Боуї – про психічне захворювання його брата.
Трохи не дотягнувши до 50-річного ювілею журнал, який став першопрохідником жанру “допиту” знаменитостей, оголосив про припинення діяльності у 2018 році через фінансові труднощі
В 1966 році Енді Ворхол вирішив продюсувати групу THE VELVET UNDERGROUND & NICO.
Група була родоначальником альтернативної та експериментальної рок-музики. Ворхол планував допомоги групі досягнути популярності на хвилі року, як це зробили The Rolling Stones.
В 1967 році група випустила свій дебютний альбом, для нього Ворхол створив епатажну відому обкладинку із зображенням наліпки банану, якщо зірвати шкурку під нею був банан рожевого кольору.
Після свого виходу альбом The Velvet Underground & Nico виявився значною мірою неуспішним та фінансово провальним. Спірний зміст альбому (наркоманія,садизм і т.д) призвело до його майже миттєвої заборони у різних музичних магазинах, багато радіостанцій відмовлялися його програвати, а журнали відмовлялися публікувати рекламу.
Розчарований релізом альбому, стосунки засновника групи з Енді Ворхола загострилися. Продюсування його далі від загального візуального вигляду групи не пішло. Пізніше Ворхола звільнили з посади менеджера на користь іншого продюсера.
в 1979 році він спробував розмалювати автомобіль для гонок, користуючись практично чим завгодно, у тому числі і власними пальцями.
Збереглося його висловлювання: «Я намагався намалювати, як виглядає швидкість. Коли машина рухається на великій швидкості, всі лінії та кольори змащуються»
В 1968 року Валері Соланас, яка раніше знімалася у фільмах Уорхола, увійшла до «Фабрики» і тричі вистрілила Енді в живіт.
Після чого вийшла на вулицю, підійшла до поліцейського і сказала: “Я стріляла в Енді Ворхола, він надто контролював моє життя». Однією із причин нападу, що дівчина була засмучена через відмову Ворхола використовувати сценарій, написаний нею.
Енді переніс стан клінічної смерті та 5-годинну операцію, що закінчилася успішно. Після замаху художнику довелося носити корсет більше року, що підтримує, оскільки майже всі його внутрішні органи були пошкоджені. Уорхол відмовився давати свідчення в поліції, внаслідок чого Соланас отримала лише три роки в’язниці та примусове лікування в психіатричній лікарні.
1987 року Енді зробили нескладну операцію — видалили жовчний міхур, але за два тижні після неї, коли він перебував ще в Медичному центрі Корнуелл на Манхеттені, у художника уві сні зупинилося серце.
Енді Уорхол прожив лише 59 років.
Похований Енді Уорхол у рідному Піттсбурзі, а на його батьківщині у Словаччині йому поставили пам’ятник як зірці сучасного мистецтва
Роботи Енді Ворхола не просто викликали фурор у суспільстві, а й вплинули на модні тренди у різних напрямках.
Іншими словами, він вплинув на спосіб життя людей свого часу і показав, що мистецтво перебуває у всьому, навіть у цілком повсякденних на перший погляд речах.
Наприклад, зараз трафаретний друк, який використовував геній поп-арту, широко використовується по всьому світу для створення картин, тканин і принтів на різних поверхнях.
Ворхол пропагував ідею доступного мистецтва, що є невід’ємною частиною сучасної людини.
Уорхол стверджував: “Мистецтво бізнесу – це рівень, що йде за мистецтвом”. За часів хіппі люди відкидали ідею бізнесу. Вони говорили: “Гроші – це погано, працювати-погано”, але заробляти гроші – це мистецтво, робота – це мистецтво, успішний бізнес є найвищим мистецтвом.
2002 року Поштова служба США випустила 37-центову марку із зображенням автопортрета Енді Ворхола.
2011 року на розі Юніон-сквер у Нью-Йорку було встановлено хромовану статую Енді Ворхола.
У 2012 році Енді Ворхолу надали статус лідера аукціонних продажів. Він обігнав Ван Гога, Пікассо, який очолював список у 2010-му, Герхарда Ріхтера, Марка Ротко — за роботи Енді на торішніх торгах було виручено загалом $380,3 млн.
“На кожен місяць запасіться картонною коробкою,
– радив Енді у своїй книзі The Philosophy of Andy Warhol: From A to B and Back Again (1975). – Звалюйте туди все поспіль і наприкінці місяця заклейте коробку. Напишіть дату та надішліть коробку поштою до Джерсі. Спробуйте не випускати її з уваги, але якщо це у Вас не вийде і вона загубиться, нічого страшного, одним приводом для роздумів у Вас буде менше.
З середини шістдесятих – іноді – і з середини сімдесятих – систематично – Енді Ворхол збирав все, що в нього опинялося під рукою, у картонні коробки. Рахунки, листівки, газетні вирізки, платівки, книги, власні роботи – все складалося в чергову коробку біля робочого столу, в “Капсулу часу” – Time Capsule – за визначенням самого Ворхола. Як тільки коробка наповнювалася, її заклеювали, постачали порядковий номер, відправляли на склад і вже більше ніколи не відкривали.
Про існування “Капсул часу” аж до смерті художника у 1987 році практично ніхто не знав.
Після його смерті таких “пам’ятних ящиків” виявили близько 610 штук. Зберігаються вони, як і інша спадщина у музеї Енді Ворхола Піттсбурга.
ТОП 5 найдорожчих картин Енді Ворхола:
“Shot Sage Blue Marilyn” $195 млн
“Silvel Car Crash” (Double Disaster) $105 млн
“Eight Elvises” $100 млн
“White Disaster” $85.4 млн
“Triple Elvis” $81.9 млн
