Сукні з полотен Клімта справді існували і шила їх Емілія Флеге.
Емілія Флеге була не лише музою, а й діловим партнером Клімта. Вона розробляла так звані «Реформаторські сукні» — вільні, струмені, без корсетів, що було революційно для того часу, і прикрашала їх вишивкою та візерунками, що нагадують знамениті “золоті” картини Клімта
Страву “Карпаччо” названо на честь художника Вітторе Карпаччо, власником венеціанського бару Harry’s Bar, Джузеппе Чіпріані.
Зробив він це спеціально для графині Амалії Нані Моченіго, якій лікарі дозволяли їсти лише сире м’ясо. Графіня — не єдиний іменитий відвідувач цього закладу: у різний час сюди любили заходити Чарлі Чаплін, Арістотель Онассіс, Марія Каллас, Ернест Хемінгуей, принц Чарльз та принцеса Діана. Тож своїм гостям Чипріані завжди намагався догодити, як міг.
Тоді у Венеції проходила виставка Вітторе Карпаччо — художника епохи Ренесансу, на картинах якого багато білого і червоного. надихнувся червоними та білими квітами на картинах живописця, які нагадували йому тонко нарізане сире м’ясо (яловичу вирізку) та білий соус
Після того, як Клод Моне придбав будинок у Нормандії, вирішує порушити цей похмурий архітектурний дрес-код.
Художник бере пензель і забарвлює його в зухвалий рожевий колір. Сусіди, які звикли до “правильної” палітри села, жахнулися: «Що за несмак?!» — шепотіли вони за спинами, а потім з’явилися до Моне з проханням повернути дому «пристойний» вигляд.
Художник лише посміхнувся та відмовився. Ображені, мешканці пішли на крайні заходи – написали скаргу меру.
Відповідь градоначальника увійшла до місцевих легенд: – Вплинути на Моне я не можу. Але якщо він хоче жити в будинку кольору дешевої рожевої помади, то це його особиста справа.
У 1936-39-ті роки у Барселоні (під час громадянської війни) у республіканських в’язницях були обладнані спеціальні камери тортур “chekas” (“чЕкас”), де ув’язнених франкістів катували… авангардом.
Людину, яка вигадала “чекас”, звали Альфонсо Лауренчич
Стіни в них покривали смолою, щоб у літні місяці там ставало нестерпно через спеку. Ліжка розташовувалися під нахилом 20 градусів, спати на таких дискомфортно. Цеглини, що становили підлогу, укладали на ребро, через що нормально ходити було неможливо.
Самі камери являли собою комірки заввишки два, завдовжки — дві з половиною та шириною півтора метри.
Стрілки годинника щодня переводили на чотири години вперед, щоб заплутати в’язня і посилити почуття голоду. Стіни нагадували садистську фантазію — вони були вкриті виступами і зазубринами і розфарбовані в яскраві кольори: червоний, зелений, жовтий. Лауренчич врахував навіть акустику — подекуди стеля різко викривлялася і кожен звук химерно спотворювався.
Коктейль «Белліні» вигадав італійський той же Джузеппе Чіпріані у легендарному Harry’s Bar у Венеції в період між 1930-ми та 1948 роками, назвавши його на честь художника Ренесансу Джованні Белліні за ніжно-рожевий відтінок напою, що нагадує кольори його картин.
Класичний рецепт складається з двох інгредієнтів: просекко (ігристе вино) і пюре з білих персиків.
На картині Ван Гога «Оливкові дерева» (1889) у музеї Нельсона-Аткінса виявлено застряглим у фарбі висушеного коника, що підтвердило роботу художника на пленері та допомогло уточнити час створення полотна (весна чи літо).
1969 року 65-річний Далі з’явився в паризькому метро, ведучи на повідку гігантського мурахоїда.
Кадри миттєво розлетілися пресою: ексцентричний геній та його екзотичний вихованець виглядали як ідеальна пара. Далі із задоволенням підіграв легенді, підтвердивши журналістам, що так — це його особистий мурахоїд. Публіка була в захваті: хто ще міг вигулювати мурашка в паризькій підземці?
Лише через роки правда спливла назовні. Менеджер художника зізнався: тварина була взята напрокат у зоопарку виключно заради фотосесії. У метро вони, строго кажучи, навіть не спускалися — знамениті знімки зроблено біля входу. Та й ідея тримати мурахоїда вдома звучала куди ефектніше, ніж була можлива на практиці: ці звірі примхливі, що вимагають складного та професійного догляду.
Мурахоїд був не єдиним учасником цього сюрреалістичного театру. Далі не раз з’являвся на публіці зі своїм «улюбленим диким котом» — оцелотом на прізвисько Бабу. За легендою, тварина супроводжувала художника у всіх подорожах, стаючи таким же впізнаваним атрибутом образу, як закручені вуса.
І знову — міф виявився важливішим за факт. Насправді, Бабу належав менеджеру Далі, а сам художник «орендував» його для ефектних появ перед камерами.
Основні правила:
Усі учасники мали надихатися спортом, до Олімпійських ігор роботи не дозволялося будь-де оприлюднювати.
Як і у спортивних змаганнях, у мистецьких конкурсах передбачалися нагороди золотими, срібними та бронзовими медалями.
Оскільки медалі розігрувалися в п’яти номінаціях, змагання також отримали назву «П’ятиборство муз».
Категорії:
Архітектура;
Література;
Музика;
Скульптура;
Живопис
Категорія живопис була розділена в 1928 на три підгрупи: малюнок, графічний дизайн і живопис.
У 1932 році змагалися за категоріями: картини, малюнки та акварелі, гравюри.
1936 року в програму додали рекламну графіку.
1948 року до програми включили друковану графіку.
З 1956 року на зміну мистецьким змаганням прийшла олімпійська культурна програма.
З того часу країни-господарі Олімпіади виконують в програмі важливу місію: представляють себе світові і розказують про культурне надбання країни.
Конкурси мистецтв проводили в період 1912-1948рр. на Олімпійських іграх.
Цю ідею висунув барон П’єр де Кубертен, фундатор сучасного олімпійського руху.
Від задуму до реалізації минуло 18 років.
