Великі ідеї спочатку такими не виглядають. Ось так і ця історія могла б закінчитись там, де почалася – у кафе Florian на площі Сан Марко.
В 1886 року, коли місто вперше вирішило організувати Національну художню виставку, ніхто і не очікував такого успіху.
Було створено тимчасову споруду в неокласичному стилі за проектом архітектора Раймондо Д’Аронко. Елегантна будівля була поставлена біля самої води, з видом на Басейн Сан Марко і включала двадцять залів під експозицію, зал для концертів і кафе.
Ця виставка стала в якомусь сенсі прабабцею майбутньої бієнале, бо саме її успіх надихнув мера Венеції Ріккардо Сельватіко на ідею міжнародного мистецького форуму, як вищої форми культурного змагання між країнами Європи.
В 1893 року мер Венеції Ріккардо Сельватіко під час бесіди у групі художників, місцевих інтелектуалів та аматорів мистецтва запропонував організувати у місті художню виставку раз на два роки.
І вже 19 квітня особливим указом міської адміністрації було затверджено створення національної художньої виставки-бієнале.
Слово “бієнале” прийшло з латинської: “bis” – перекладається як двічі, а “annuus” – рік.
Компанія-організатор була заснована в 1895 році, з функцією “стимулювання художньої діяльності та розвитку ринку мистецтва у місті Венеція та у всій Італії”.
У тому ж році відбулася перша Esposizione biennale, яку урочисто відкривали італійський король Умберто I та королева Маргарита Савойська.
Спочатку бієнале була в основному мистецькою виставкою, але з роками все значно змінилася: у 1930-х роках було введено нові секції, присвячені музиці, кіно та театру, а в 1980 році було урочисто відкрито перша архітектурна бієнале.
Зараз фокусується на сучасному мистецтві та включає заходи для мистецтва, сучасного танцю, архітектури, кіно та театру.
Два основні компоненти фестивалю відомі як художня бієнале (La Biennale d’Arte di Venezia) та архітектурна бієнале (La Biennale d’Architettura di Venezia), що проводяться поперемінно у різні роки.
Інші — музийчний, театральний, кінофестиваль та танцювальна бієнале проводяться щорічно
Захід проходить в основному з квітня по листопад, залучаючи художників, архітекторів, критиків, кураторів, колекціонерів та ентузіастів з усього світу.
До 2019 року художня бієнале проводилася за непарними роками, а архітектурна бієнале — по парних, але після того, як пандемія COVID-19 змусила весь світ змінити плани, художня бієнале тепер проводиться за парними роками.
Під майбутню виставку було вирішено відвести площі, які тоді називалися Наполеонівські сади – Giardini Napoleonici.
Варто сказати кілька слів про появу тут, у місті на воді, садів. Походження парку сходить до 1807 року, коли Наполеон Бонапарт на піку своїх військових успіхів та експансії на Апеннінах особливим декретом наказав організувати в місті велику зелену зону для відпочинку.
Проект був доручений архітектору Джан Антоніо Сельва, який, щоб отримати необхідні відкриті простори, був зобов’язаний розібрати стародавні монастирські комплекси Сан-Доменіко, Сант-Антоніо Аббата та Сан-Ніколо – Наполеон особливо не церемонився з церковниками всюди, куди тяглася його влада.
У Садах було ще кілька споруд, як вхідна група з екседрою та двома маленькими кафе, школа наїзників і стайні, що були також у свій час житлом для слона Тоні, подарованого місту королівським будинком, обожнюваного венеціанцями.
Парк швидко став неймовірно популярним у городян та приїжджих, про Наполеона поступово забули, і за місцем закріпилася назва Сади Кастелло, Giardini di Castello, для венеціанців просто Джардіні.
Для головного корпусу майбутньої міжнародної бієнале було вирішено вибрати інше місце – приховане у глибині Садів, але так, щоб головний фасад був розгорнутий у бік лагуни. Через брак часу та коштів конкурс на найкращий проект оголошувати не стали.
Керував роботами інженер Тревізанато. Після закінчення будівництва палаццо являв собою комплекс із сімнадцяти окремих залів, з’єднаних відкритими дворами та переходами. Майже всі вони сходилися до центральної, найвищої восьмигранної зали з куполом.
Одинадцять залів відводилися виключно під експозицію, що залишилися – під різні служби та офіси організаторів або для публіки, наприклад, кафе, яке виходило на канал Святої Єлени.
Було обгороджено зовнішній периметр, який відхопив у публічних Садів дві третини всієї площі.
Інтерес бієнале був зашкалюючий.
У перший же рік на виставці побувало понад 200 тисяч відвідувачів, на другій бієнале 250 тисяч і на третій, 1889-го – 300 тисяч осіб. І хоча з 60-х років вже була залізнична гілка до Венеції, але туризму в сучасній виставі ще не існувало, тож такий результат можна визнати справжнім тріумфом.
У наступні роки охочих взяти участь у престижній виставці, стало настільки багато, а їхня географія була дуже різною, що головний корпус вже не міг вміщати всіх, і організатори задумалися про розширення.
Приблизно до шостої бієнале дозріло рішення про початок будівництва національних павільйонів – з одного боку, щоб наголосити на міжнародному характері події, з іншого – на залученні інвестицій.
Причому муніципалітет, який на той момент був власником-організатором, аж до 1912 року часто фінансував будівельні роботи з подальшим викупом павільйонів за рахунок самих країн.
Павільйон Бельгії перший з’явився у Садах у 1907.
Далі 1909-й став роком відкриття одразу трьох павільйонів:
Угорщини, з фасадом, багато декорованим майоліками в національному мадярському стилі;
Великобританії, винахідливо побудованого з використанням фундаменту колишнього тут на гірці кафе;
Баварії, який пізніше став німецьким.
1912-го відкрилися павільйони Франції та Швеції, через два роки передано Голландії через несплату – Швеція не дійшла згоди з муніципалітетом за розміром компенсації.
Так у період між двома війнами тут з’явилися павільйони Іспанії (1922), Чехословаччини (1926), США (1930) та Данії (1932).
Цікаво, що майже до цього моменту, 30-х років, організатори, виділяючи країні конкретний майданчик під будівництво, не дотримувалися якоїсь єдиної логіки, більше дотримуючись початкового плану парку XIX століття. І тільки коли вільні простори в Садах стали щільно заповнюватися, була спроба перегляду всього генерального плану
У результаті було вирішено розширюватися на острів Святої Олени, що примикає до Садів зі сходу, оновивши міст через канал. Запрошений з цієї нагоди архітектор Бренно Дель Джудіче з урахуванням вузької витягнутої ділянки спроектував для острова єдиний архітектурний ансамбль.
Комплекс вмістив одразу п’ять павільйонів: чотири національні (спочатку Югославію, Швейцарію, Польщу та Румунію, сьогодні замість Швейцарії – Єгипет, замість Югославії – Сербія) та по центру павільйон господині заходу Венеції – для експонування творінь місцевих майстрів-прикладників.
Цілком закінчено цей блок був до 1938 року. Одночасно з цими роботами з його боків 1934-го виникли павільйони Австрії та Греції.
Під час війни ніякого нового будівництва тут не велося, а остання художня виставка пройшла в 1942 році, в розпал війни, і зрозуміло, що назвати її міжнародною можна з великою натяжкою.
У повоєнні роки свою тривалу (30 років) і плідну співпрацю з бієнале розпочинає венеціанський геній, архітектор Карло Скарпа, причому працює як над оформленням виставок, так і над архітектурою окремих будівель. Тоді ж у Садах з’являються два нових павільйони: Швейцарії, яка переїхала з острова Святої Єлени до старої частини Садів, та молодої держави Ізраїль.
Через два роки Голландія презентує на суд відвідувачів повністю переглянутий проект павільйону архітектора Герріта Рітвельда, одного з перших прикладів сучасного рішення архітектурного простору для експонування.
1956-й стає найбагатшим роком на нові відкриття: Карло Скарпа проектує будівлю для Венесуели, першої представниці Латинської Америки в Садах, відкриваються національні павільйони Японії та оригінальний дерев’яний pop-up павільйон за проектом Алвара Аалто для Фінляндії, задуманий тимчасовим, але залишився тут.
Нарешті, замикаючи десятиліття, 1959 року запитує дозвіл на будівництво Бразилія та Уругвай.
Наступний бум архітектурної активності навколо бієнале припадає на кінець 70-х – початок 80-х років, і пов’язаний з такими відомими іменами насамперед італійських архітекторів як Вітторіо Греготті, Альдо Россі, Паоло Портогезі, Ренцо П’яно, які створили для різних подій усередині виставки кілька значних часових проектів.
У 1980-му до виставкових площ Джардіні було приєднано велику частину будівель історичного комплексу венеціанського Арсеналу – там і відбулася перша міжнародна виставка Архітектури під кураторством Паоло Портогезі. Для бієнале починалася нова ера.
Здавалося, коло замкнулося – із додаванням Арсеналу нові країни-учасниці могли отримати там майданчики під свої виставки.
І все ж таки організатори поступилися ще лише у двох випадках, давши дозвіл на будівництво національних павільйонів у Садах, де, здавалося, вже яблуку не було куди впасти.
Винятки були зроблені в 1988 для Австралії – все-таки країна-континент, і в 1996 для Республіки Корея.
Сьогодні існує 29 постійних павільйонів, кожен зі своєю характерною архітектурою, що представляють різні країни світу.
З роками бієнале розширило своє глобальне охоплення, і вперше за десятиліття взяли участь такі країни, як Ісландія, Азербайджан і Гана.
Венеціанська Бієнале сьогодні – це найзнаменитіша і найпрестижніша подія у світі сучасного мистецтва та архітектури.
Але водночас, говорячи про будівлі у Садах Кастелло, це унікальний “живий каталог” сучасної архітектури, по суті музей просто неба європейської архітектури ХХ століття.
Багато національних павільйонів були побудовані відомими архітекторами, які хотіли висловити в них найкращі проектні тенденції свого часу.
Кожен випуск Венеціанської бієнале характеризується певною темою, яка є червоною ниткою для всієї виставки, впливаючи на вибір художників і робіт, а також на дизайн виставкових просторів.
Тему вирішує куратор видання, якого призначає Фонд Венеціанської бієнале. Куратор, як правило, є видатною фігурою у світі мистецтва чи архітектури, яка глибоко знає сучасні тенденції та проблеми.
Процес вибору теми починається з серії консультацій і досліджень, які проводить куратор, який досліджує нові та актуальні теми в світовому мистецтві та архітектурному ландшафті. Після визначення потенційної теми куратор представляє свою пропозицію керівному комітету бієнале. Цей комітет, що складається з експертів у цій галузі, обговорює та затверджує остаточну тему.
Венеціанської бієнале керує «Fondazione La Biennale di Venezia», незалежна культурна установа, яка контролює всі заходи, пов’язані з подією.
Ключові фігури, які очолюють бієнале: Президент: наразі президентом Fondazione La Biennale di Venezia є Роберто Чикутто.
Президент несе загальну відповідальність за управління та стратегічне керівництво фондом.
Рада директорів: складається з експертів і професіоналів у цій галузі, рада приймає ключові рішення щодо управління та розвитку бієнале.
Генеральний директор: генеральний директор контролює повсякденну роботу та координує різні сектори Бієнале, забезпечуючи безперебійну роботу.
Куратор: призначається на кожному виданні, куратор відповідає за відбір художників і робіт, а також за визначення теми та налаштування виставок. Куратор відіграє вирішальну роль у формуванні ідентичності та бачення поточного видання. У даний момент Адріано Педроза.
Співробітники та персонал: на Бієнале працює велика команда співробітників і волонтерів, які працюють разом, щоб втілити подію в життя.
Церемонії нагородження Венеціанської бієнале є кульмінацією заходу і зазвичай відбуваються незабаром після офіційного відкриття виставки.
Основні нагороди включають «Золотого лева» за найкращу національну роботу, «Золотого лева» за найкращого художника на міжнародній виставці та «Срібного лева» за найкращого молодого художника-початківця.
Нагороди є моментом великого престижу та можуть мати значний вплив на кар’єру нагороджених художників та архітекторів, підвищуючи їх помітність та міжнародне визнання.
Переможців обирає міжнародне журі, до складу якого входять експерти з мистецтва та архітектури, критики, куратори та директори музеїв.
Жюрі призначається Fondazione La Biennale di Venezia, і кожен член привносить свій власний досвід і погляди на процес відбору.
Критерії оцінки відрізняються залежно від нагороди, але зазвичай включають оригінальність, інноваційність, технічну майстерність і відповідність темі видання. Перш ніж прийняти остаточне рішення, журі уважно вивчає всі представлені роботи та обговорює їх художні та концептуальні якості.
