Професія куратора пройшла довгий шлях розвитку – з XVIII ст.
Куратор — це не просто охоронець артефактів. Це режисер мистецтва, стратег простору і розповідач, який формує нове сприйняття через діалог творів і глядача. Сьогодні роль куратора стала інтелектуальною та креативною — від добору експонатів до побудови сенсів. Але хто стояв біля витоків цієї професії?
Саме слово “куратор” походить від латинського curare — «піклуватися».
У Стародавньому Римі curatores відповідали за акведуки, архіви, лазні — усе, що вимагало догляду та організації. Проте кураторство у мистецтві народжується значно пізніше.
У XVI столітті з’являються Wunderkammer — «кабінети рідкісностей» європейських аристократів. Це були перші приватні колекції картин, скульптур, мінералів, анатомічних курйозів та інструментів. Їх необхідно було впорядковувати, описувати, демонструвати — саме тут зароджується кураторська функція.
Згодом музеї стають публічними — Лувр, Британський музей, Уффіці. І з’являється новий тип фігури: науковець-зберігач, що формує експозицію, веде каталогізацію, розробляє концепцію.
Та справжній прорив трапився в ХХ столітті, коли куратор перестає бути фоновим менеджером і стає автором, співтворцем ідеї.
Один із перших відомих «офіційних кураторів» був Домінік Віван Денон (Dominique Vivant Denon)
Перший директор Лувру — перший куратор нової епохи
Після Французької революції саме Денон очолив перетворення колишнього палацу на музей. Він не просто зібрав трофеї наполеонівських кампаній — він створив логіку їхнього показу. Структуровані зали, підписані експонати, концептуальний добір — усе це вперше з’явилось саме під його керівництвом.
Він — перший, хто перетворив музей на простір публічної освіти, а не просто зібрання цінностей.
Він створив наратив виставки, а не просто хронологію артефактів.
ТОП 5 кураторів, які змінили виставковий світ назавжди
1. Альфред Х. Барр-молодший (Alfred H. Barr Jr.)
фігура-легенда, перший директор нью-йоркського MoMA та один із людей, які зробили сучасне мистецтво частиною масової культури.
У 1929 році, у віці всього 27 років, Барр очолив Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, який щойно відкрився. Він відразу вирішив, що музей буде живим і мінливим, а не «цвинтарем картин», і ввів концепцію виставок, що постійно оновлюються.
Барр вважав, що колекція музею — це не просто зібрання шедеврів, а інструмент розповіді історії мистецтва. Він збирав роботи не заради їхньої ринкової цінності, а заради їхньої ролі в культурному контексті, створюючи цілісну, продуману «повість» про модернізм.
Під час Другої світової війни Барр та його дружина Маргарет брали активну участь у порятунку творів мистецтва, які нацисти планували знищити або конфіскувати. Завдяки їхнім зусиллям у США потрапили роботи Клеї, Шагала, Шлюбу, Міро та багатьох інших.
Барр вигадав легендарну схему розвитку модернізму — діаграму, де від кубізму, футуризму та експресіонізму розходилися лінії до абстракції, сюрреалізму та інших напрямків. Ця візуалізація допомогла широкому загалу «побачити» історію авангарду як єдиний процес.
Барр уперше у світі зробив музей сучасного мистецтва різних направлень: у MoMA з’явилися відділи живопису, скульптури, фотографії, архітектури, дизайну, кіно та друкованої графіки. Це стало стандартом для багатьох музеїв ХХ ст.
У 1930–40-ті роки Барр зазнав жорсткої критики за те, що показував «надто радикальне» мистецтво: від Пікассо до сюрреалістів. Деякі газети називали його проекти «божевіллям», а конгресмени звинувачували музей у «пропаганді». Але саме він увів у американський культурний побут імена Матісса, Кандинського, Мондріана та Дюшана.
2. Харольд Зеєман (Harald Szeemann)
Швейцарський куратор, що змінив саму суть кураторства.
Його вважають піонером авторського кураторства. У молодості він вивчав мистецтво, театр та археологію, захоплювався сюрреалістами, особливо Андре Бретоном, що сильно вплинуло на його вільний, асоціативний та іноді провокаційний стиль кураторства. Зеєман вважав, що куратор — це не адміністратор, а автор концепції, який працює з виставкою так само, як художник працює із картиною. Він запровадив ідею «авторської виставки», де кураторська логіка – це окремий твір.
Легендарна виставка “When Attitudes Become Form”«Коли відносини стають формою» (1969) у Кунстхаллі Берн стала справжнім маніфестом сучасного мистецтва. Зеєман зібрав під одним дахом художників концептуального та процесуального мистецтва, показавши, що не об’єкт, а ідея та процес її реалізації можуть бути головним витвором мистецтва.
Куратор дав художникам можливість створювати роботи безпосередньо у просторі виставки, що дозволило глядачам спостерігати за творчим процесом та взаємодіяти з авторами.
Навколо нього вибухнув скандал – преса, політики та спонсори були шоковані радикальністю експозиції (у будівлі свердлили стіни, коптили підлогу і навіть заливали цемент). Через тиск Зеєман залишив Кунстхалле і пішов своїм шляхом.
Берн оголосив себе independent curator — тоді це було радикально новим явищем. До нього куратори завжди працювали у межах музеїв та інституцій, а він показав, що куратор може бути незалежним художником ідей.
Зеєман заснував власний «інститут» – Agentur für geistige Gastarbeit (Агентство для інтелектуальної роботи з найму) яке займалося організацією мистецьких виставок. Він не був прив’язаний до якогось конкретного майданчика та організовував масштабні заходи у будь-яких відповідних місцях.
Пізніше – «Музей одержимості» (Museum der Obsessionen). Це була не фізична галерея, а скоріше кураторська філософія, де він досліджував теми пристрасті, манії та творчості за межами традиційного мистецтва.
У 1999 році, будучи художнім директором 48-ї Венеціанської бієнале, він вперше поєднав національні павільйони з масштабною центральною виставкою, давши кураторам та художникам більше свободи. Його підхід зробив Бієнале глобальною платформою ідей, а не просто вітриною національних шкіл.
3. Понтус Хультен (Pontus Hultén)
Директор Moderna Museet (Стокгольм), Pompidou (Париж),шведський куратор, якого називають «поетом виставок» та одним із головних архітекторів музейної сцени ХХ століття.
зробив Стокгольм одним із центрів авангарду, очолюючи Moderna Museet (1958–1973). Саме там він організував легендарні виставки, у тому числі “Movement in Art” (1961) та першу велику ретроспективу поп-арту в Європі.
1974 року Хультен очолив щойно створений Центр Помпіду в Парижі, відкритий 1977-го. Він перетворив його на інноваційний музей живого мистецтва, де виставки, кіно, бібліотека та перформанси існували під одним дахом.
Хультен створював експозиції, які були просто показом картин, а повним іммерсивним досвідом. Він перетворив музеї на живі, відкриті простори, де мистецтво виходить за межі традиційних виставок, включаючи різні форми, такі як театр, танець, кіно та інші. Хультен створив одну з найвідоміших виставок поп-арту та кінетичного мистецтва – “The Machine as Seen at the End of the Mechanical Age”.
Хультен особисто товаришував із Марселем Дюшаном, Жаном Тэнглі, Нікі де Сен-Фалль та Анді Ворхолом. Завдяки цим контактам він привозив до Європи резонансні проекти та рідкісні роботи, які інакше неможливо було б побачити.
Хультен вважав, що мистецтво має жити поза межами інституцій. Він працював з тимчасовими просторами, створював проекти просто неба і прагнув зруйнувати дистанцію між глядачем і твором.
Колеги називали його не просто куратором, а оповідачем історій через предмети мистецтва. Він умів будувати наратив так, що глядач почував себе частиною культурного процесу, а не стороннім спостерігачем.
- Люсі Ліппард (Lucy Lippard)
одна з найвпливовіших постатей у мистецтві другої половини ХХ століття, кураторка, письменниця, критикиня та активістка, яка змінила підхід до виставок та мистецтвознавства.
Наприкінці 1960-х Ліппард стала однією з перших, хто системно писав та організовував виставки, присвячені концептуалізму.
Її книга “Six Years: The Dematerialization of the Art Object” (1973) стала культовим маніфестом, що фіксує момент, коли ідея в мистецтві стала важливішою за матеріальний об’єкт.
Замість традиційних експозицій вона організовувала проекти, де каталог чи книжка ставали самою виставкою. Наприклад, проект “Numbers Shows” (1969–1974) проходив у різних містах і був задуманий як демократична альтернатива елітарним музеям.
Ліппард була однією із засновниць жіночого художнього руху у США. У 1970-х вона допомагала створювати колективи, такі як Heresies Collective, та активно боролася за видимість жінок-художниць у музейних та галерейних програмах.
Вона відкрито виступала проти комерціалізації мистецтва та вважала, що ринок часто спотворює цінність творів. Ліппард підтримувала художників, які створювали нематеріальне, ефемерне мистецтво, яке не піддається продажу.
Починаючи з 1980-х, Ліппард змістила фокус до мистецтва, пов’язаного з місцевими спільнотами, екологією та політикою. Вона просувала “site-specific” та соціально ангажовані проекти, працюючи у дусі “мистецтво для людей, а не лише для галерей”.
Вона опублікувала понад двадцять книг з теорії та історії мистецтва, фемінізму та культурної політики. Її тексти залишаються обов’язковим читанням для студентів арт-менеджменту та кураторських програм.
Олександр Дорнер (Alexander Dorner)
німецький куратор, колишній директор музею Ганновера.
У рамках своєї діяльності він надав художникам свободу самим взаємодіяти з виставковим простором, розробив новий метод експонування авангардного мистецтва в академічних інституціях.
Він вважав, що музеї мають бути гнучкими та пластичними.
Олександр Дорнер стверджував, що епоха традиційних та класичних виставок пішла, тому що у світі сучасного мистецтва немає колишнього порядку та стабільності, навпаки, є різноманітність та велика кількість вибору. У зв’язку з цим у контексті актуального мистецтва більш привабливими стають ті проекти, які пропонують досвідченому глядачеві нові, експериментальні об’єкти, які раніше не зустрічалися.
Його робота збіглася з заснуванням Баухауза, і він був провідною фігурою в колекціонуванні авангардного мистецтва в Німеччині 1920–1930-х років, зосередивши увагу на конструктивізмі і таких художниках, як Казимир Малевич, Піт Мондріан та Ель Лісицький.
