Венеційська бієнале 2026

Венеція

рік

Венеція знову стала епіцентром глобального арт-процесу: 9 травня відкрилася 61-а Венеційська бієнале сучасного мистецтва. Виставка від самого початку опинилась у полі драматичних обставин: кураторка, швейцарсько-камерунська дослідниця Койо Коуо, несподівано померла у травні 2025 року, не встигши завершити роботу над проектом.

Койо Куо – впливова кураторка швейцарсько-камерунського походження. З 2014 по 2022 рік вона входила до топ-100 найзначніших постатей арт-світу. У її послужному списку — робота над проектами documenta 12 та 13 у Касселі, кураторство ірландської бієнале EVA International та освітніх програм ярмарку 1:54. Раптова смерть Койо Куо 10 травня 2025 стала втратою для світового мистецтва. Їй було 57 років. За узгодженням із сім’єю куратора, оргкомітет La Biennale di Venezia вирішив втілити її задум для огляду 2026 року без змін.

Цей жест перетворив виставку не лише на мистецьку подію, а й на своєрідний меморіал, підкреслюючи її історичний статус як першої жінки африканського походження на цій посаді. Проект отримав назву In Minor Keys («У мінорному ключі»), де мінорність виступає метафорою тихих, маргіналізованих голосів, альтернативних форм пам’яті, знання та опору.

Свої ідеї вона описувала як спробу прислухатися до «частот душі» і ледь помітних сигналів землі. «Якщо в музиці мінорні тональності часто пов’язують із тривогою, смутком та меланхолією, то тут вони також розкриваються через радість, втіху, надію та відчуття подолання», — пояснювала Коуо.

Кураторська концепція зосереджена на крихкості сучасного світу, посткризових станах та новій ролі глядача як активного інтерпретатора. Багато робіт звертаються до травматичних тем — воєн, міграції, екологічних катастроф, — через що експозиція часто набуває майже документального характеру, стираючи межу між мистецтвом та свідченням.

Після призначення куратором бієнале у 2024 році, Куо сформувала команду, яка і продовжила роботу над проектом та після її смерті.

До неї увійшли Гейб Бекхерст Фейджу — історик мистецтва та куратор із Лондона. Саме Гейб озвучив основні постулати теми 2026 року, наголосивши, що виставка має стати не просто коментарем до світових подій, а способом «радикального возз’єднання з емоційною та сенсорною роллю мистецтва».

Марі Елен Перейра – відома сенегальська куратора, на даний час обіймає посаду старшої кураторки перформативних практик у берлінському Будинку культур світу (HKW). Перейра має великий досвід роботи з африканським мистецтвом та темами міграції та ідентичності;

Раша Салті — дослідниця, письменниця та куратоар, що спеціалізується на візуальному мистецтві та кіно. Вона відома проектами, присвяченими культурі арабського світу та країн глобального Півдня. Її роль як радниці полягає в інтеграції міждисциплінарних та кінематографічних підходів у концепцію Койо Куо.

Сіддхартха Міттер – головний редактор каталогу виставки. Міттер — впливовий арт-критик та журналіст із Нью-Йорка, постійний автор The New York Times. У 2024 році він став лауреатом премії Rabkin Prize у галузі художньої критики. На бієнале він відповідає за смислове наповнення публікацій, що розкриють теоретичну базу виставки.

Рорі Тсапайї – дослідник та асистент кураторської команди. Тсапайї тривалий час працював безпосередньо з Койо Куо. Його завдання – забезпечувати безперервність робочого процесу та координацію між усіма членами команди для точного втілення задуму архітектури та сценографії виставки.

Проте найбільший резонанс викликала ситуація із нагородами. У квітні Єврокомісія відкликала грант у розмірі 2 млн. євро у відповідь на рішення організаторів бієнале допустити країн агресорів до участі.

А за дев’ять днів до відкриття міжнародне журі на чолі із бразильською кураторкою Соланж Олівейра Фаркас у повному складі подало у відставку, через рішення не розглядати як претендентів на нагороди роботи з країн, чиїх лідерів Міжнародний кримінальний суд (МКС) звинувачує у злочинах проти людяності.

Адміністрація бієнале вирішила не формувати нове журі — ще один безпрецедентний крок. Натомість було запроваджено експериментальну модель: переможців визначатимуть самі глядачі. Замість традиційних «Золотих» та «Срібних левів» цього року вручатимуть два «Леві відвідувачів» — за найкращий національний павільйон та найкращого учасника основного проекту. Для голосування потрібно побувати на обох майданчиках бієнале – у садах Джардіні та в Арсеналі – з 9 травня по 22 листопада, і вже в перші дні зафіксовано десятки тисяч взаємодій, що свідчить про небувалу залученість публики.

Організатори наголошують: мета цього експерименту — не лише визначити переможця, а й дослідити, як змінюється сприйняття мистецтва, коли глядач стає повноцінним учасником процесу. Водночас критики застерігають, що такий підхід може змістити акцент із художньої якості на популярність.

Ще одне символічне рішення — вперше не вручатимуть почесні «Золоті леви» за внесок у мистецтво. Таким чином, бієнале 2026 року фактично відмовляється від ієрархій, зосереджуючись на горизонтальному досвіді співіснування робіт і глядачів.

Традиційними локаціями залишаються сади Джардіні та комплекс Арсеналі — колишня корабельна верф, що давно перетворилася на один із ключових виставкових просторів Європи. Цього року свої павільйони представили 99 країн, серед яких нові учасники: Гвінея, Екваторіальна Гвінея, Марокко, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Сальвадор, Молдова, Науру та В’єтнам. У Сальвадора вперше з’явився власний павільйон.

Окрему увагу привертає Катар, котрий будує постійний павільйон у Джардіні — перший новий за останні 30 років. Поки ж країна презентує проект у тимчасовій шатровій архітектурі, що вже стала однією з найбільш обговорюваних інсталяцій.

У березні завершилася реновація центрального павільйону в садах Джардіні, яка тривала трохи більше року. Упорядкували внутрішню структуру: роль «місця зустрічі» тепер відведена залі Кіні, від якої вибудовується ланцюжок виставкових просторів. Навколо цього «ядра» зосереджена функціональна частина — книгарня, кафе, аудиторія та технічні приміщення.

За попередніми оцінками, лише за перші тижні бієнале відвідали понад 300 тисяч людей, підтверджуючи її статус одного з головних культурних магнітів світу.

Україна на Венеційська бієнале 2026 року представлена одразу кількома проєктами, але центральним залишається національний павільйон із символічною та політичною назвою «Гарантії безпеки». Його авторкою стала Жанна Кадирова — одна з ключових фігур сучасного українського мистецтва, яка працює з темами війни, пам’яті та матеріальності.

Концепція експозиції відсилає до Будапештський меморандум і проблеми невиконаних гарантій безпеки, через які Україна відмовилася від ядерної зброї. Це робить павільйон не лише мистецьким, а й чітко політичним висловлюванням, зверненим до міжнародної спільноти.

Центральним об’єктом стала скульптура «Оригамі олень» — масштабна робота, що пройшла реальний шлях із прифронтового Покровська до Венеції.

Окрім скульптури, експозиція включає архівні матеріали, документи та відео, пов’язані з історією меморандуму, а також процесом евакуації самої роботи.

Паралельно Україна представлена і поза офіційним павільйоном. Один із найсильніших проєктів — «Невидимий павільйон», який існує у вигляді плакатів, текстів і міського втручання, розповідаючи про українських художників, убитих під час війни.

Ще одна важлива ініціатива — виставка Still Joy («Тиха тривала радість»), організована за участі PinchukArtCentre, яка пропонує інший, менш очевидний погляд на Україну — через досвід радості, що виникає попри війну.

Цікаво, що український павільйон став не лише мистецьким, а й простором політичної дискусії. Він функціонує як форма культурного протесту та водночас як дипломатичний жест, спрямований на міжнародну аудиторію.