Венеційська бієнале 2026: У мінорному ключі

Венеція

рік

Венеція знову стала епіцентром глобального арт-процесу: 9 травня відкрилася 61-а Венеційська бієнале сучасного мистецтва. Виставка від самого початку опинилась у полі драматичних обставин: кураторка, швейцарсько-камерунська дослідниця Койо Коуо, несподівано померла у травні 2025 року, не встигнувши завершити роботу над проектом.

Читати Історія створення Бієнале Венеції

Койо Куо – впливова кураторка швейцарсько-камерунського походження. З 2014 по 2022 рік вона входила до топ-100 найзначніших постатей арт-світу. У її послужному списку — робота над проектами documenta 12 та 13 у Касселі, кураторство ірландської бієнале EVA International та освітніх програм ярмарку 1:54.
Раптова смерть Койо Куо 10 травня 2025 стала втратою для світового мистецтва. Їй було 57 років. За узгодженням із сім’єю куратора, оргкомітет La Biennale di Venezia вирішив втілити її задум для огляду 2026 року без змін.

Цей жест перетворив виставку не лише на мистецьку подію, а й на своєрідний меморіал, підкреслюючи її історичний статус як першої жінки африканського походження на цій посаді. Проект отримав назву In Minor Keys («У мінорному ключі»), творити гармонію можна навіть через мінорні тони.

Свої ідеї вона описувала як спробу прислухатися до «частот душі». «Якщо в музиці мінорні тональності часто пов’язують із тривогою, смутком та меланхолією, то тут вони також розкриваються через радість, втіху, надію та відчуття подолання», — пояснювала Коуо. Повернути мистецтву першородну функцію радості, не коментуючи світові кризи безпосередньо, але й не намагаючись вдати, що їх немає, а також відновити зв’язок мистецтва і суспільства: емоційний, чуттєвий, суб’єктивний.

Кураторська концепція зосереджена на крихкості сучасного світу, посткризових станах та новій ролі глядача як активного інтерпретатора. Багато робіт звертаються до травматичних тем — воєн, міграції, екологічних катастроф, — через що експозиція часто набуває майже документального характеру, стираючи межу між мистецтвом та свідченням.

Після призначення куратором бієнале у 2024 році, Куо сформувала команду, яка і продовжила роботу над проектом після її смерті.

До неї увійшли:

Гейб Бекхерст Фейджу (Gabe Beckhurst Feijoo) — доцентка кафедри сучасного та сучасного мистецтва, що спеціалізується на транснаціональній історії перформансу, фотографії та рухомого зображення художників. Саме Гейб озвучила основні постулати теми 2026 року, наголосивши, що виставка має стати не просто коментарем до світових подій, а способом «радикального возз’єднання з емоційною та сенсорною роллю мистецтва».

Марі Елен Перейра (Marie Hélène Pereira) – відома сенегальська кураторка, на даний час обіймає посаду старшої кураторки перформативних практик у берлінському Будинку культур світу (HKW). Перейра має великий досвід роботи з африканським мистецтвом та темами міграції та ідентичності;

Раша Салті (Rasha Salti) — дослідниця, письменниця та кураторка, що спеціалізується на візуальному мистецтві та кіно. Вона відома проектами, присвяченими культурі арабського світу та країн глобального Півдня. Її роль як радниці полягає в інтеграції міждисциплінарних та кінематографічних підходів у концепцію Койо Куо.

Сіддхартха Міттер (Siddhartha Mitter)– головний редактор каталогу виставки. Міттер — впливовий арт-критик та журналіст із Нью-Йорка, постійний автор The New York Times. У 2024 році він став лауреатом премії Rabkin Prize у галузі художньої критики. На бієнале він відповідає за смислове наповнення публікацій, що розкриють теоретичну базу виставки.

Рорі Тсапайї (Rory Tsapayi)- дослідник та асистент кураторської команди. Тсапайї тривалий час працював безпосередньо з Койо Куо. Його завдання – забезпечувати безперервність робочого процесу та координацію між усіма членами команди для точного втілення задуму архітектури та сценографії виставки.

Проте найбільший резонанс викликала ситуація із нагородами. У квітні Єврокомісія відкликала грант у розмірі 2 млн. євро у відповідь на рішення організаторів бієнале допустити країни агресорів до участі.

А за дев’ять днів до відкриття міжнародне журі на чолі із бразильською кураторкою Соланж Олівейра Фаркас у повному складі подало у відставку, через рішення не розглядати як претендентів на нагороди роботи з країн, чиїх лідерів Міжнародний кримінальний суд (МКС) звинувачує у злочинах проти людяності.

Адміністрація бієнале вирішила не формувати нове журі — ще один безпрецедентний крок. Натомість було запроваджено експериментальну модель: переможців визначатимуть самі глядачі. Замість традиційних «Золотих» та «Срібних левів» цього року вручатимуть два «Леви відвідувачів» — за найкращий національний павільйон та найкращого учасника основного проекту.

Для голосування потрібно побувати на обох майданчиках бієнале – у садах Джардіні та в Арсеналі – з 9 травня по 22 листопада, і вже в перші дні зафіксовано десятки тисяч взаємодій, що свідчить про небувалу залученість публіки.

Організатори наголошують: мета цього експерименту — не лише визначити переможця, а й дослідити, як змінюється сприйняття мистецтва, коли глядач стає повноцінним учасником процесу. Водночас критики застерігають, що такий підхід може змістити акцент із художньої якості на популярність.

Ще одне символічне рішення — вперше не вручатимуть почесні «Золоті леви» за внесок у мистецтво. Таким чином, бієнале 2026 року фактично відмовляється від ієрархій, зосереджуючись на горизонтальному досвіді співіснування робіт і глядачів.

Традиційними локаціями залишаються сади Джардіні та комплекс Арсенал — колишня корабельна верф, що давно перетворилася на один із ключових виставкових просторів Європи. Для багатьох країн участь у бієнале — це не лише культурний жест, а й політична заява про присутність у світовому дискурсі.

Цього року свої павільйони представили 99 країн та 111 митців, серед яких нові учасники: Гвінея, Екваторіальна Гвінея, Марокко, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Сальвадор, Молдова, Науру та В’єтнам.

У Сальвадора вперше з’явився власний павільйон. У ньому скульптор Хосе Оскар Моліна показує свій проект «Картографії вимушених переселенців» (Cartographies of the Displaced) — серію фігур із бетону та дроту, присвячену долям мігрантів. Для художника ця тема є біографічною: підлітком він утік із Сальвадора до США під час громадянської війни.

Окрему увагу привертає Катар, котрий будує постійний павільйон у Джардіні — перший новий за останні 30 років. Його поява є винятковою подією: розширення Джардіні відбувається вкрай рідко, а нові будівлі тут майже не зводять. Архітекторкою павільйону стала Ліна Готме, і сам проект уже розглядають як частину нової хвилі «архітектури представництва». Поки ж країна презентує проект у тимчасовій шатровій архітектурі, що вже стала однією з найбільш обговорюваних інсталяцій.

Читати Історія створення Бієнале Венеції

Наймасштабнішою зміною стала реконструкція Центрального павільйону в Джардіні — головної будівлі бієнале, зведеної ще наприкінці XIX століття. Проект тривав близько 16 місяців і коштував приблизно 31 мільйон євро. Внутрішню структуру павільйону було радикально реорганізовано: центральний зал (Sala Chini) перетворили на головний вузол, від якого розходяться всі маршрути глядача. Виставкові зали стали нейтральними «white cube»-просторами, здатними адаптуватися під будь-які інсталяції. Навколо цього «ядра» зосереджена функціональна частина — книгарня, кафе, аудиторія та технічні приміщення.

Окрему роль у створенні виставки 2026 року відіграло архітектурне бюро Wolff Architects. Саме вони відповідали за сценографію центрального проекту In Minor Keys. У центральному павільйоні і в Арсеналі зі стелі до підлоги опускаються банери кольору індиго. Вони вибудовують маршрут руху і дозволяють відчути зміну настрою під час переходу з одного залу до іншого. І, як і замислювала куратор, прислухатися до мінорних тональностей.

Оформлення каталогу бієнале теж зберігає у собі бачення куратора. Над виданням працювали Алекс Зондереггер та Кларисса Хербст (Clarissa Herbst & Alex Sonderegger). Останню запросила особисто Коуо – вони були знайомі ще з часів цюріхської арт-сцени кінця 80-х – початку 90-х. В основі візуальної естетики каталогу лежить японське поняття komorebi – так називають гру світла, що пробивається крізь листя. Сірі півтони та м’які переходи використовуються, щоб задати темп сприйняття.

Кожен із 111 митців має два власні розвороти із кількома репродукціями творів і процесу роботи.

За попередніми оцінками, лише за перші тижні бієнале відвідали понад 300 тисяч людей, підтверджуючи її статус одного з головних культурних магнітів світу.

Україна на Венеційська бієнале 2026 року представлена одразу кількома проектами, але центральним залишається національний павільйон із символічною та політичною назвою «Гарантії безпеки». Його авторкою стала Жанна Кадирова — (одна з ключових фігур сучасного українського мистецтва, яка працює з темами війни, пам’яті та матеріальності), за кураторства Ксенії Малих та Леоніда Марущака.

Концепція експозиції відсилає до Будапештський меморандум і проблеми невиконаних гарантій безпеки, через які Україна відмовилася від ядерної зброї. Це робить павільйон не лише мистецьким, а й чітко політичним висловлюванням, зверненим до міжнародної спільноти. «Невидимий павільйон», який існує у вигляді плакатів, текстів, розповідаючи про українських художників, убитих під час війни.

Центральним об’єктом стала скульптура «Оригамі олень» — масштабна робота, що пройшла реальний шлях із Покровська до Венеції.

“Коли ми створювали скульптуру в 2019 році, вона мала інший сенс. Це була декоративна скульптура для мирного парку. Зараз реальність зовсім інша — парку більше не існує, Покровськ повністю зруйнований”, розповіла художниця Жанна Кадирова.

Окрім скульптури, експозиція включає архівні матеріали, документи та відео, пов’язані з історією меморандуму, а також процесом евакуації самої роботи.

Ще одна важлива ініціатива — виставка Still Joy («Тиха тривала радість»), організована за участі PinchukArtCentre, яка пропонує інший погляд — через досвід радості, що виникає попри війну.

Робота Ашфіки Рахман “Than Para – No Land Without Us (Немає землі без нас)”

4849 храмових дзвіночнків утворюють велике сонце з відбитками пальців людей, що були змушені покинути домівки. Робота присвячена проблемам вимушених переселенців по всьому світу та підіймає теми втрати землі.